Проаналізовано етико-естетичні джерела та художню специфіку “Лісової пісні” крізь призму національної самобутности української ментальности. Простежено, як у результаті мистецького поєднання “жіночого” (Р. Кирчів) жанру поліської “лісової” пісні з народними переказами про персонажів поетичного міфологічного світу витворилася синкретична модель драматичного твору Лесі Українки, що має натурфілософські риси календарно-обрядової поезії, метаморфічні прикмети української казки та напружений динамізм народної драми. Зазначено, що хаотизмові засвоєних ще з дитинства міфологічних уламків авторка надала композиційної стрункости та ідейно-етичної викінчености, зберігши водночас етноестетичні основи художнього моделювання дійсности. Наголошено на етноестетичній несприйнятливости потворного в українців, що стало однією з причин творення наскрізного образу драмифеєрії, її своєрідної ідеологеми – краси. Естетизуються саме під художнім впливом цієї світоглядної абстракції демонологічні образи-персонажі Перелесника, Куця, потерчат, злиднів, Марища. Наголошено на тому, що важливою мистецькою рисою етноестетичної ґенези досліджуваного літературного шедевру поетеси є його всепроникна циклічність, округлість, вінкоподібність, антиконечність, що проявляється на рівнях жанру, композиції, структури образу.
Ключові слова: етноестетика, натуроцентризм, національна експресія, драма-феєрія, циклічність, часопростір, міфологізм, художнє моделювання дійсности.
Файли для завантаження
ЗавантажитиDOI: https://doi.org/10.17721/2520-6346.2(61).28-36