Проаналізовано етико-естетичні джерела та художню специфіку
“Лісової пісні” крізь призму національної самобутности української
ментальности. Простежено, як у результаті мистецького поєднання
“жіночого” (Р. Кирчів) жанру поліської “лісової” пісні з народними
переказами про персонажів поетичного міфологічного світу витворилася
синкретична модель драматичного твору Лесі Українки, що має
натурфілософські риси календарно-обрядової поезії, метаморфічні
прикмети української казки та напружений динамізм народної драми.
Зазначено, що хаотизмові засвоєних ще з дитинства міфологічних уламків
авторка надала композиційної стрункості та ідейно-етичної викінченості,
зберігши водночас етноестетичні основи художнього моделювання дійсності.
Зосереджено увагу на етноестетичній несприйнятливості потворного в
українців, що стало однією з причин творення наскрізного образу драми феєрії, її своєрідної ідеологеми – краси. Естетизовано саме під художнім
впливом цієї світоглядної абстракції демонологічні образи-персонажі
Перелесника, Куця, потерчат, злиднів, Марища. Наголошено на тому, що
важливою мистецькою рисою етноестетичної ґенези досліджуваного
літературного шедевру поетеси є його всепроникна циклічність, округлість,
вінкоподібність, антиконечність, що проявляється на рівнях жанру,
композиції, структури образу.
Ключові слова: етноестетика, натуроцентризм, національна експресія,
драма-феєрія, циклічність, часопростір, міфологізм, художнє моделювання
дійсности.
Файли для завантаження
ЗавантажитиDOI: https://doi.org/10.17721/2520-6346.2(61).28-36