Театр є одним із найпопулярніших різновидів мистецтва. У статті висвітлено чільні концепти українського сценічного феномена, дослідження котрого було розпочато митцями та громадсько-культурними діячами, які виступили духовими світочами. У ґрунтовних студіях І. Франка, теоретико-критичних працях М. Вороного й есеїстиці Л. Старицької-Черняхівської наявний діахронічний та синхронічний виміри поступу національного театру, підкреслено чинники розвитку, причини стагнації та перспективи. Тож у праці виявлено специфіку різножанрових та змістовно розмаїтих текстів, які ретельно проаналізовано з виокремленням смислових домінант, котрі увиразнюють ідіостиль авторів. Доведено, що всі праці об’єднує насамперед актуальність проблеми, адже видовищне дійство може виховувати, навчати, спонукати чи, навпаки, зумовлювати деградацію, перетворюючи індивідів на безлику обмежену масу. Театр є репрезентантом нації, здатної розвиватись, поєднуючи питоме і запозичене, трансформуючи у власний формат, аби Україна та українці залишались рівноправними суб’єктами Європи та світу.
Ключові слова: театр, нарис, есей, критика, драматургія, рефлексія.
Файли для завантаження
ЗавантажитиDOI: https://doi.org/10.17721/2520-6346.2(65).167-180